Шість томів Природничої історії Яна Йонстона, лікаря та ерудита з Лешно, підсумували зоологічні знання Європи середини XVII століття.

Проте це ще не все: завдяки співпраці з видатним гравером Маттеусом Меріаном Йонстон включив до своїх книг тисячі зображень тварин. Гравюри були створені в сімейній майстерні Меріанів. Без надмірного перебільшення можна вважати працю Йонстона першим атласом тварин, а його автора – вченим, який прагнув включити до нього всі відомі на той час види тварин і зібрати всі зоологічні знання.

Йонстон не ставив собі за мету здійснювати наукові відкриття та революції. Його Природнича історія мала на меті зібрати наявну інформацію та подати її у структурованому вигляді, доповнивши численними гравюрами. Можливо, його надихнули новаторські концепції та методи навчання Яна Амоса Коменського, творця перших підручників з ілюстраціями. Коменський очолював гімназію в Лешно, до ради якої входив і Йонстон. Їх поєднувала протестантська етика праці та освіти: Коменський очолював спільноту чеських братів, тоді як батько Йонстона був кальвіністським біженцем з Шотландії. Вплив Йонстона можна навіть знайти у знаменитому Orbis pictus Коменського.

Починаючи з 1650 року, у видавничому осередку Меріанів у Франкфурті-на-Майні виходили друком чергові томи Природничої історії Яна Йонстона.

П’ять книг про риб і китоподібних, а також інших морських ссавців і легендарних морських чудовиськ.

Чотири книги про “водних безкровних тварин” – тобто водних безхребетних: молюсків, головоногих, ракоподібних, голкошкірих або кнідаріїв.

Наступні чотири – про чотириногих, тобто переважно ссавців (серед них будуть також грифони та єдинороги), а також рептилій та земноводних.

Шість книг про птахів (у тому числі про кажанів). Тут міфічні гарпії, фенікси та грифони були визнані вигадкою.

Комахам Йонстон присвятив три книги, але під insecta він мав на увазі павукоподібних, наземних молюсків і ракоподібних, кільчастих червів, або багатоніжок. Тут також з’являються водні безхребетні, і навіть – абсолютно недоречно – морські коники.

Найкоротший том – дві книги про змій і… драконів. Описуючи останніх, Йонстон вказує на очевидні фальсифікації, а саме драконоподібні зразки, виготовлені з висушеної морської лисиці. З’являються також семиголові короновані “гідри”, які в наступному столітті Лінней демаскував як таксидермічні препарати, що мали зображати апокаліптичного Дракона.

Безсумнівно, до часів Ліннея Природнича історія Йонстона була надзвичайно впливовою – її візуальна привабливість і латинський текст забезпечили їй популярність у школах та в академічному середовищі. Праця побачила багато наступних – у тому числі піратських – видань і перекладів.

Слава про роботу Йонстона виходила за межі Європи, оскільки ми можемо знайти сліди Природничої історії у Східній Азії, в роботах китайських та японських натуралістів, які копіювали гравюри Меріанів у власному стилі. Одна з китайських колекцій таких копій зберігається в Національній бібліотеці Франції.

У томі Йонстона, присвяченому чотириногим, можна натрапити на дивну гравюру.

На ній зображено тварину, яку важко ідентифікувати, яка протискується між стовбурами двох дерев, оточена кістками, і при цьому рясно випорожнюється.

Латинський і німецький підписи розкривають ідентичність тварини. Латиною вона називається gulo, а німецькою Vielfraes – тобто росомаха. Проблема в тому, що вона зовсім не схожа на росомаху; більше того, нічого не відомо про сучасних росомах, які протискуються крізь дерева, справляючи свої природні потреби. Отже, за гравюрою з Природничої історії Йонстона стоїть не спостереження за природою, а традиція та авторитет попередніх вчених. Сам автор, до того ж, не заперечує цього і, як порядний укладач, вказує на свої джерела. Завдяки їм ми можемо простежити створення і передачу знань про росомаху в сучасній Європі.

Росомаху та її дивну поведінку вперше описав Матвій з Мехова, вчений з рубежу XV-XVI століть, протягом тривалого часу ректор Краківської академії. У його знаменитій праці в галузі географії, історії та етнографії – Трактаті про дві Сарматії, Азійську та Європейську – ми можемо прочитати:

у Литві та московії живе звір невідомий, найненажерливіший і найшкідливіший, що зветься росомахою (rossomaka). Він чорний, завбільшки з собаку, з котячою мордою, а тілом і хвостом нагадує лисицю. Живиться падаллю. Як тільки він знаходить мертвечину, з'їдає її всю, наповнюючись і роздуваючись, як барабан. Потім він шукає вузький прохід між деревами і протискується туди, щоб з силою витиснути те, що раніше жадібно з'їв. Після того, як він таким чином полегшиться, знову йде до падалі і наповнює нею свій шлунок, потім знову випорожнюється і повертається до падалі, доки не з'їсть її всю.

Далі вчений пише, що, можливо, природа дала цим країнам такого ненаситного звіра, бо їхні людські мешканці є такими ж ненажерливими. Далі він критикує звичай непомірного бенкетування, який, на його думку, поширений серед можновладців Литви, москви і особливо серед татар. Тому можна припустити, що росомаха є лише вигадкою Меховіти, який хотів додати до свого твору моралізаторства в стилі середньовічних бестіаріїв.

Замітка про росомаху, однак, не оминула уваги вчених епохи Відродження. Тварина з’явилася у 1539 році на знаменитій Carta marina – першій детальній карті Скандинавії та Балтійського узбережжя, складеній шведським гуманістом Олаусом Магнусом. Зовнішній вигляд росомахи, безумовно, натхненний описом Меховіти, а не спостереженням з натури. Більше того, тварина показана під час випорожнення, протискуючись між деревами. Інформацію з Трактату про дві Сарматії Олаус пізніше повторив у своїй Історії північних народів, додавши, що в Скандинавії тварина називається ierff, а в Німеччині – Vielefrass. Пишучи латиною, Олаус вирішив, що цією мовою він називатиме росомаху gulo, тобто “ненажера”.

Авторитет двох вчених: Меховіта та Олауса, призвів до того, що росомаху зображували в такій формі і в такій незвичній ситуації протягом наступних двох століть.

Починаючи з XVIII століття, ймовірно, в результаті зустрічей з американськими росомахами, почали з’являтися правильні образи тварини. Виникли також сумніви щодо її харчування та випорожнень.

Однак опис Меховіта та інші незвичні думки про росомаху зберігалися ще довгий час. На рубежі XIX століття Ремігіуш Ладовський у своєму природничому лексиконі Природнича історія польського краю писав:

За формою росомаха схожа на вовка, за розмірами подібна до такси, головою схожа на кота, а хвостом - на гусінь. Шерсть на ній м'яка, довга, брунатно-руда, а на хребті чорна. Вони зустрічаються в густих литовських лісах. Паруються в січні, іноді змішуються з лисицями. […] Вони надзвичайно ненажерливі, бо, знайшовши щось, жеруть доти, доки не вивернуться і не виведуть це назад блювотою, а потім їдять знову і знову, повторючи процес поки є чим поживитись. Розповідають, що коли вонa нажреться, то стає між двома тісними деревами і протискається крізь них, доки не позбудеться їжі.

І хоча подекуди в ненаситність росомахи ще довго вірили – латинська назва росомахи Gulo gulo збереглася донині, а історія про переїдання і протискання крізь дерева повторювалася в дидактичних книжках для дітей, щоб засудити ненажерливість, – наука почала послідовно боротися з цією думкою. Фелікс Павел Яроцький, професор Варшавського університету, підсумував у своєму підручнику зоології 1821 року:

Бажання розповісти про щось надзвичайне породило найбезглуздіші історії про ненажерливість цих тварин. Як би не суперечили ці незграбні вигадки здоровому глузду, все ж знайшлися довірливі автори, які з рідкісною душевною щирістю виклали їх як правду у своїх творах.

Генерал Йоахім Яух (1684-1754) більшу частину свого життя був добропорядним протестантом. Він не святкував свої іменини, але на свій день народження отримував від родичів записи в альбомі для побажань.

Таким чином, пам’ятний альбом містить академічні студії античних скульптур, архітектурних проектів, міфологічних сцен, ескізів та копій гравюр. Яух – саксонський офіцер, відряджений до Варшави – швидко зробив кар’єру в армії та адміністрації. Він найбільш відомий як архітектор, відповідальний за міське планування, а також за проектування або перебудову в новому стилі багатьох варшавських будівель. Директор Саксонської будівельної канцелярії у Варшаві, інженер і артилерист, він, мабуть, бачив багато за свою кар’єру, а як автор барокових декорацій був добре знайомий з усією міфічною і фантастичною фауною. Він, безумовно, не був дурнем і навряд чи піддавався б ілюзіям. Однак за кілька років до смерті в його альбомі з’явилося зображення дивовижної істоти, яке супроводжувалося довгим двомовним описом.

Альбом подекуди прикрашений натуралістичними зображеннями рослин і тварин, виконаними “фройляйн де Науманн” – ймовірно, донькою архітектора Йоганна Крістофа фон Науманна, попередника Яуха на посаді директора (а в приватному житті – його зятя). Саме між такими детальними та витонченими малюнками, що зображують капустянку, саламандру та сарану (на крилах якої, згідно з описом, мали бути єврейські та грецькі літери, що означають “гнів Божий”), була втиснута химерна істота, чиє обличчя могло б стати найсюрреалістичнішим автопортретом Сальвадора Далі. Опис істоти настільки ж пронизливий, як і її зображення.

Anno [Рік] 1749: Така сарана впала за милю від Каліша, дві з них були спіймані, і одну показують в Гнeзненській капітулі, а другу у отців реформатів в Каліші. Коли її взяли в руки, вона пищала, як кажан, а з її рота прискала жовта піна, вся вона була волохата, як оксамит, на грудях мала смерть [тобто голову трупа], обидві її ноги волохаті, а зуби, як у білки.

Що це були за істоти, які блукали біля Каліша? Чи бачив їх автор малюнка (можливо, сам Яух) на власні очі, чи гладив їхнє оксамитове хутро і чи чув пищання кажанів?

Не потрібно бути ентомологом, щоб впізнати бражника мертву голову (Acherontia atropos), міль, яка завдячує своєю видовою назвою третій з Мойр – безжально обриваючої нитку людського життя. Обличчя Атропи – яку іноді зображують у вигляді зморщеного трупа – що простежується на тулубі метелика, зобумовлене явищем парейдолії. З цієї причини з давніх часів аж до Мовчання ягнят комаха викликала страх і зловісні асоціації.

Будова хоботка дозволяє бражнику видавати гучний, тривожний писк, який насправді нагадує пищання кажана. Британський ентомолог сер Гай Анструтер Нокс Маршалл визначив цей звук як найстрашнішу особливість метелика. У статті з красномовною назвою Experimental Evidence of Terror caused by the Squeak of Acherontia atropos він описав експеримент, який провів на групі людей разом із прирученою мавпою. Люди, яким він показував комаху з діатомітом, не боялися її доти, доки вона не видавала жодного звуку. Навіть відважна мавпа спочатку боялися дзижчання комахи, аж поки не відкусила їй голову, нервово розчленувала і, переконавшись, що вона більше не видасть жодного звуку, з’їла її з насолодою.

Яух був не єдиним, кого вразила міль з роду Acherontia. Дещо схожий, хоча й явно перебільшений за масштабами, опис можна знайти в оповіданні Едгара Аллана По Сфінкс. Меланхолійний оповідач, дивлячись з вікна на пагорб на березі Гудзону, піддається оптичній ілюзії і бачить чудовисько:

Намагаючись визначити розміри тієї істоти, порівнюючи з товщиною дерев, повз які вона пролітала [...], я виснував: вона набагато більша за будь-який із нині існуючих лінійних кораблів. [...] Щелепи тієї тварюки містилися на кінці хоботища завдовжки шістдесят чи й вісімдесят футів, а завтовшки з тіло звичайного слона. Біля основи того хобота кошлатилась незмірна купа чорної вовни — більше, ніж можна б настригти з двох десятків буйволів, а з тієї вовни стирчали, закручені вниз і на боки, два лискучі ікла, страшенно схожі на вепрячі, тільки незрівнянно більші розмірами. Обабіч хобота й паралельно йому стриміло по рогу — прямому й велетенському, тридцять чи й сорок футів завдовжки, начебто чисто кришталевому й ограненому, немов довершена призма, і та призма величаво сяяла відбитим світлом призахідного сонця. [...] Та головною особливістю цієї жахливої почвари було зображення Маски Смерті, яке займало майже всю поверхню грудей, так доладно виведене сліпучою білиною на темному тлі тіла, немовби його вималював там невідомий митець.

Тієї миті, коли я розглядав страховище, прикипівши поглядом до малюнка на його грудях, весь переповнений змішаним почуттям жаху та захвату, ще й передчуваючи близьку біду і неспроможний притлумити оте передчуття будь-якими зусиллями розуму,— я завважив, як гігантські щелепи на кінці хобота розчепилися, і воно видало такий голосний та виразистий гук горя, що різонув по моїх нервах, неначе провіщення погибелі. (переклад Олександра Мокровольського)

Залишмо поза увагою той факт, що Acherontia atropos не зустрічається в Північній Америці. Хоча зображення каліської “сарани” дозволяє припустити, що автор малюнка був з нею знайомий скоріше з розповідей, тим не менш можна вважати, що вигляд бражника мертвої голови і його писк, “що різонув неначе провіщення погибелі” (можливо подібний до крику кажана), справив на нього таке ж сильне враження, як і на людей в експерименті сера Маршалла або героя Сфінкса Едгара Аллана По.